А ДОЩ ІДЕ...

Мені здається, чи це дійсно дощ
Пішов, як тільки я тебе згадала?
Ні, збіг обставин, а мені здалось,
Що я тебе, коханий, упізнала.

Що ще тебе не бачила таким:
Таким самотнім і сумним до болю.
А дощ іде... і ти, за руку з ним,
Чітко поспішаєш в мою долю.

Краплі по щокам, і через скло
Я бачу, як ти щось мені шепочеш,
Стою в своїй кімнаті за вікном
І віддано дивлюсь у твої очі.

Я вже біжу шляхом високовольтним
І з посмішкою двері відчиняю...
Чекаю довго... розумію потім,
Що то не ти був... Як не вистачає

Мені тебе серед людей найближчих!
А ти і є та дорога людина,
Твої долоні, голос твій, обличчя...
Як заздрю я твоїй дружині!

Я б віддала за тебе все, що маю,
Та за плечима в мене один вітер,
А в серці – згусток справжнього кохання,
Скажи лише – воно тобі потрібне?

Ти зрозумій, що так ти мене згубиш,
Що почуття мої – моє життя...
Ти мій – один, але мій той, що другий –
Він мене рятує й захища

Від тебе: ти, бува, подзвониш,
Образиш словом (ненароком, звісно),
І я біжу до нього, через сльози –
Він мене під крила свої візьме

І заспокоїть, ніжно приголубить...
Я так багато не скажу йому...
Довго я знущатися ще буду?
... підійду і тихо обійму.

Я заплющу очі – так гостріше
Й легше уявити, що ти поруч...
Чи буває хто за мене гірший?!
А інакше я не можу і не хочу.

Ти знай, я ні про що не шкодую;
Відчуття вислизаючих пальців...
Кожну ніч уві сні тебе я цілую,
Від його поцілунків прокидаючись вранці...