Стихи писала не я!!!

Душа як стомлена верба
песимістично хилить віти
і я слаба, така слаба
що надто сильний кожен вітер
І я одна, така одна
що найтихішу чутно тишу
і я сумна, така сумна
що важко вигадать сумнішу.

//////////////////////////

Сумно –
це коли ми разом, але не поруч
Ще сумніше –
коли ми поруч, але вже не разом
Найсумніше –
коли і разом, і поруч,
але вже не ми.

///////////////////////////

Мені здавалось, я - земля,
А сонце - ти, І я палаю
Тому лиш, що любов твоя
Мене промінням зогріває.
Та лиш настав незгоди час,
Час гіркоти випробування -
Ти мов багаття раптом - згас.
Погасла й іскорка остання.
Жорстока правда, та ясна:
Ти був лиш спалах над землею.
Земля ж, з вогненною душею,
Горить і досі - мовчазна.

///////////////////////////

Шукали два серця ненависті й болю,
тікали від щастя, а думали ні!
Ховалися в смутку, ховалися в горі.
Блукали і мерзли на темному дні!
Прощались з життям і на мить помирали,
а потім все з нову! І знову… і знов…
Їм мудрі серця це завжди говорили,
що біль не мета, а мета – це любов!
Вони ж обіднілі, нахабно кричали,
що їм і не треба кохання в житті!
А мудрі старі так відверто мовчали,
поникли плечима мовляв: ”молоді”!..
Два серця жили, хоч не довго судили
отак без кохання їм жити завжди!
Два серця втомились усім говорити,
що їм без кохання, як без боротьби.
Ті мудрі й старі не могли зрозуміти,
що кожен завжди вибирає свій шлях.
Та як молодим назавжди пояснити,
що жити отак – то не жити ніяк?!
Два серця знедолених, незрозумілих,
сльозами умилися, взялись за руки
віддали землі ту печаль обіднілу
й навіки зрослися на довгі роки!
І їх поєднало оте їх єдине
в що вірили двоє і що берегли.
і хай не така та коштовна перлина,
якими були їх обох береги!
”Слова і ілюзії того не варті,
щоб вірити в те у що вірять усі!
кожен повірить… це того варто…
лише почуття, в які віримо ми!”