* * *

Ти ніколи не дізнаєшся, скільки я присвятила тобі віршів,
скільки сліз виплакала у тиші,
скільки одиноких вечорів провела у нашій кав’ярні,
Все марно.
Я розумію - назад нічого не повернути,
та я часто не можу заснути,
згадуючи твою усмішку
ніжну,
твої руки,
які на моїх грудях, на моїй спині
малювали малюнки,
палкі поцілунки,
божевільні сцени кохання,
метеликів в животі
/ти цілував його і шепотів:”Летите”/,
твої пронизливі очі, що ціляться в саму душу,
твій голос, який говорить:”Послушай,
Рина, мы расстаемся, только не истери,
посмотри -
я не умею быть верным, быть чьим-то мужем,
для меня нет ничего хуже,
чем кому-то принадлежать.
Мне страшно.
Я уезжаю”.
І ти поїхав,
подарувавши мені самотність та лихо,
нестерпний біль,
який запивається алкоголем та виливається римами
на папір.
Отже, сьогодні, за столиком в нашій кав’ярні,
за чашечкою ристретто,
я відпускаю тебе, як уміють лише поети -
останнім рядком,
останньою кволою римою,
я залишаю в минулому смак твого імені
на моїх вустах, взятих в полон твоїми.
Залишаю в минулому наші походи в кіно,
прогулянки під дощем босоніж,
світанки, стрічені на підвіконні,
тримаючись за руки та з мріями у очах.
Я починаю все спочатку.
Відновлюю систему, видаляю непотрібні файли та папки,
ховаю спогади у архіви,
щоб вони мене не боліли.
Я навіть не телефонуватиму тобі більше.
Тож ти ніколи не дізнаєшся, скільки я присвятила тобі віршів.
©~SIrena~
4.02.12


Ты никогда не узнаешь сколько я посвятила тебе стихотворений, сколько слез выплакала в тиши, сколько одиноких вечеров провела в нашей кофейне, Все напрасно. Я понимаю - назад ничего не вернуть, но я часто не могу заснуть, вспоминая твою улыбку нежную, твои руки, которые на моей груди, на моей спине рисовали рисунки, жаркие поцелуи, безумные сцены любви, бабочек, в животе /ти целовал его и шептал:”Летите”/, твои пронзительные глаза, которые целятся в саму душу, твой голос, который говорит:”Послушай, Рина, мы расстаемся, только не истери, посмотри - я не умею быть верным, быть чьим-то мужем, для меня нет ничего хуже, чем кому-то принадлежать. Мнет страшно. Я уезжаю”. И ты поехал, подарив мне одиночество и беду, нестерпимую боль, которая запиваться алкоголем и выливается рифмами на бумагу.
И вот, сегодня, за столиком в нашей кофейне, за чашечкой ристретто, я отпускаю тебя, как умеют лишь поэты - последней строкой, последней хилой рифмой, я оставляю в прошлом вкус твоего имени на моих устах взятых в плен твоими. Оставляю в прошлом наши походы в кино, прогулки под дождем босиком, рассветы, встреченные на подоконнике, держась за руки и с мечтами в глазах. Я начинаю все сначала. Восстанавливаю систему, удаляю ненужные файлы и папки, прячу воспоминания в архивы, чтобы они меня не болели. Я не буду даже звонить тебе больше. Поэтому ты никогда не узнаешь сколько я посвятила тебе стихотворений.