Не розумію...

Не розумію: чи це любов
чи це кохання?
Чи, може спомин навесні?
Десь у кутку зайшлось багаття.
Розтанув сніг на полосі.
Сумлінь і споминів багато
Ще більше нерозгаданих питань
Слова складаються у вірші,
Які ніхто ще не читав.
Емоцій "час" чи просто вже "пора"?!
Закралась думка: "вже кінець?"
А, може, тільки почина?!
Зразків багато, відповідей тьма.
Дитячий голос чую крізь "міцні струмки" -
Вселив він віру, щастя і надію.
Єдиний промінь ранньої роси
Висвітлює реальні дії.
Струмочок ангельский течЕ
З маленьких вусточок, таких священних.
ГовОрив правду він, начЕ
Сповідує корисні цілі.
І віру в те життя буденне
Вселяє він "щасливі мрії"
У просторі звиваються
І линуть долі...
От знов підкрався смуток,
Мов каруселі світові
Думки рояться, наче діти
В пісчанім і веселому дворі.
Такі ж не схожі, різні і безтактні
Не мають жодних певних формувань:
Вони сміються, бігають, регочуть,
Відкинувши сумні дорослі балачки
Веселку в руки упіймати хочуть,
Розфарбувавши світ навпомацки (на всі смаки).
Якби віддати їм всю силу миру,
Що би тоді дізнались ми від них?
Веселість, чистий і чутливий мозок
І сприйняття людей без принципів (почуттів).

Чи варто так себе любити?!
Чи може жалість вже без меж?
ЛюбИти, жАліти й жаліти,
Хіба це не одне і теж?
Завжди пізнаєш в серці муку,
Влюбивши і влюбившись знов,
Позбавивши себе підков.
Підков, що стримко так тримають
Закоханих на власній полосі, -
Єдина пара для коханих,
Єдина жалість для усіх.

Неначе босими ногами
Ступаєш по гладкій росі,
Позбавивши себе коханих,
Як роблять це практично всі...
Чи має право на кохання той,
Хто відштовхує його?
А, може, годі ще вести зізнання?
Коли невпинний пошук йде?!