Знаешь, мне надоело это...
Хочу тебе сказать,
Что не хочу я больше жить тобою...
Я не хочу дышать...
Одним воздухом с тобой...
Я не хочу мечтать,
О том, что не случится...
Я не хочу рыдать...
Под проливным дождем...
Мне надоело это...
Прощай...Я ухожу...
Ты только слёз не проливай...
Они поверь напрасны...
Я не вернусь уже к тебя...
На наших отношеньях...
Я ставлю точку...
Все кончено...Прощай...

Девушка в больнице умирала.
Не рыдала, не кричала, не стонала,
Лишь глаза ее, полные печали,
О конце скорейшем умоляли.
У ее больничной белой койки
Плакал парень в выцветшей футболке.
Плакал парень горько, безутешно,
Но в душе его жила надежда,
Что скрипнет дверь, врач войдет
И тихо сообщит:
«Не волнуйся, ...... будет жить!»
Будет жить любимая ........ !
Но, роняя слезы на подушку,
Над кроватью медсестра склонилась
И лицо ей простынью накрыла.
Тихо опускается солнце на закат.
Это было, люди, года два назад,
Альпинистский в горы уходил отряд.
Уходил с отрядом парень с рюкзаком,
Вслед ему махала девушка с платком.
Говорила преданно: «Буду ждать тебя!»
Вот проходит месяц, а потом другой.
Пишет парню девушка, ждет его домой.
Но однажды принесли голубой конверт.
Друзья написали: «Парня больше нет…»
Побежала девушка на берег крутой
И с обрыва бросилась в омут с головой.
Спасли тогда случайно ...... рыбаки,
За жизнь ее боролись хирурги, как могли.
А когда в больнице в сознание пришла,
На подушке белой эдельвейс нашла:
«......... , родная, я тогда шутил,
То письмо друзей своих написать просил
Я хотел проверить: любишь или нет»
........ прошептала: «Вот тебе ответ!»
И закрыла медленно .......... глаза,
И вернуть любимую больше уж нельзя.
Зря рыдаешь, парень, ее уж не вернуть,
Положи ей лучше эдельвейс на грудь…
Пусть цветочек маленький, талисман любви,
Ей заменит многое в холоде земли.

Якщо неможна змалювати щастя,
Що ледве уміщається в душі,
Змалюй обличчя усмішкою ясне,
І очі, наче зорі у ночі.
Якщо неможна змалювати втому,
Від суму, що дарує тихий біль
Змалюй сльозу прозору й невагому,
Важка ж печаль захована у ній.
яКЩО КОХАННЯ ВАЖКО ЗМАЛЮВАТИ,
Ну що ж, нехай...залишимо як є,
Бо почуття це важко описати,
Воно таке- у кожного своє......

Що таке кохання -я не знаю,
Може дріж в колінах і тепло,
Що по всьому тілу проникає,
Легко так і вже горить чоло...
Губи шепотять ім*я прекрасне
Сни нестримні бачу кожну ніч
Все таке чарівне і несчасне,
І молю тебе я -зупинись!
Зупинись, побач мою надію,
Огорни мене незвичним всім,
Щоб світилась усмішка, як мрія,
І цілунку зоряних світів...
Може це літаюча довіра,
До людини, що цілуєш ти,
Може ревність дика й особлива
Що не знає осуду й помсти
Але, може, це чарівна квітка,
В серці розквітаючий бутон,
Тиха фея, ніжна і тендітна
Може , це кохання, це любов...

Світлий голос, із мовчання
Темного, мов ніч,
Серце спляче до Кохання
Піснею поклич...

Пташко сну, цілунком ранку
Вдарся об кришталь
Прохолодних на світанку
Уст моїх жадань...

Не розумію: чи це любов
чи це кохання?
Чи, може спомин навесні?
Десь у кутку зайшлось багаття.
Розтанув сніг на полосі.
Сумлінь і споминів багато
Ще більше нерозгаданих питань
Слова складаються у вірші,
Які ніхто ще не читав.
Емоцій "час" чи просто вже "пора"?!
Закралась думка: "вже кінець?"
А, може, тільки почина?!
Зразків багато, відповідей тьма.
Дитячий голос чую крізь "міцні струмки" -
Вселив він віру, щастя і надію.
Єдиний промінь ранньої роси
Висвітлює реальні дії.
Струмочок ангельский течЕ
З маленьких вусточок, таких священних.
ГовОрив правду він, начЕ
Сповідує корисні цілі.
І віру в те життя буденне
Вселяє він "щасливі мрії"
У просторі звиваються
І линуть долі...
От знов підкрався смуток,
Мов каруселі світові
Думки рояться, наче діти
В пісчанім і веселому дворі.
Такі ж не схожі, різні і безтактні
Не мають жодних певних формувань:
Вони сміються, бігають, регочуть,
Відкинувши сумні дорослі балачки
Веселку в руки упіймати хочуть,
Розфарбувавши світ навпомацки (на всі смаки).
Якби віддати їм всю силу миру,
Що би тоді дізнались ми від них?
Веселість, чистий і чутливий мозок
І сприйняття людей без принципів (почуттів).

Чи варто так себе любити?!
Чи може жалість вже без меж?
ЛюбИти, жАліти й жаліти,
Хіба це не одне і теж?
Завжди пізнаєш в серці муку,
Влюбивши і влюбившись знов,
Позбавивши себе підков.
Підков, що стримко так тримають
Закоханих на власній полосі, -
Єдина пара для коханих,
Єдина жалість для усіх.

Неначе босими ногами
Ступаєш по гладкій росі,
Позбавивши себе коханих,
Як роблять це практично всі...
Чи має право на кохання той,
Хто відштовхує його?
А, може, годі ще вести зізнання?
Коли невпинний пошук йде?!

И снова вижу облик твой
В дали его узнаю
Опять нарушен мой покой
А ты не замечаешь
Как я сгораю от любви
когда со мной ты рядом
лишь удостоишь ты меня
Своим манящим взглядом
Так я готова жизнь отдать
Что бы к тебе прижаться
Забыть про то, что мы друзья
И страсти вновь отдаться
Отдаться страсти не беда
но что же будет дальше?
Опять что было и тогда....
Разлука и несчастье?!

Для меня любовь - слезы в подушку
И несказанные никогда слова.
Для меня любовь - смех подружек
И всегда понурая голова.

Для меня это сладко-соленое,
Необычное, темно-светлое...
Знает это лишь сердце влюбленное,
Что стучится в тьму предрассветную.

Для меня любовь - счастье в горести
И улыбка сквозь слезы рыдания...
Ничего нет прекрасней той повести
Про любовь, что ведется из подсознания...