Бондар Лана

А сніг ішов, пухнастий і лапатий.
Сіріло сумно небо у вікні.
Нічого не змогла тобі сказати,
а ти нічого не сказав мені.
Минали дні. Дороги розійшлися,
розбіглися стежками у саду.
Коханий, ти жорстоко помилився,
гадаючи, що я тебе знайду.
Я горда, мов троянда серед степу,
і разом з тим проста, як м′яти цвіт.
Я першою не підійшла б до тебе,
хоча б від цього усміхнувся світ!
Та іноді так боляче буває,
немов торкнув хто зранене крило,
коли душа зненацька пригадає
усе, що бути з нами ще могло,
якби посміли ми тоді сказати…
Якби ти в очі зазирнув мені…
А сніг ішов. Пухнастий і лапатий.
І супилося небо у вікні.

////////////////////////////////

В безодні оксамитового неба
спалахували зоряні вогні.
Я шепотіла злякано: "Не треба..."
А ти: "Благаю..." шепотів мені.
Незчулися, як ніченька минула,
і перший промінь в очі зазирнув.
П′яніючи від щастя, я заснула.
А ти, коханий?
Чом ти не заснув?
Коли важкі повіки розтулились,
тебе зі мною поруч не було.
Мов пташка в клітці, серденько забилось.
Мов полум′ям, у грудях запекло.
Але чомусь надія не зникала,
що повернешся, просто заблукав...
Я довго ще тебе тоді шукала.
А ти, коханий?
Ти мене шукав?
На жаль, я надто пізно зрозуміла,
вогонь твоїх пригадуючи слів,
що до нестями я тебе любила!
А ти, коханий...
...теж себе любив.