Ванільне небо.
Ванільне небо.
А й справді воно було ванільним, але тільки тобі, коли ти був поруч.Зараз тебе немає.Чим же воно пахне?Корицею?Такою духмяною, але такою терпкою?Цукровою рудрою?А може, а може шоколадним морозивом із дитинства?!Ні, ванільне небо зникло.Зникло в той час, як ти пішов.Не люблю, коли ідуть люди.За ними залишається ниточка недосказаних слів, бажань, обід.А за тобою...за тобою немає світу, немає кохання, немає щастя. 6 років...6 років ми разом.Але ні, я помиляюсь.6 років, як маленька і наївна дівчинка покохала тебе.6 років, як небо перетворилось на ваніль і має своєрідний запах, 6 років, як ця наївна дівчинка старається бути кращою, ніж вона є насправді, 6 років, наших стосунків.Але тебе насправді немає у моєму житті....
Та ні, ти є, але десь так далеко. Одягаю теплий шарф, куртку, беру рукавиці і включаю плеєр...іду...в голові тисяці думок.Чому ми не можемо відпустити один одного?Чому ці 6 проклятих Богом років пройшли так швидко, а ми всеодно поодинці.6 років ти один.Люди заходять з твоє життя, виходять з нього, і ніхто не залишається в ньому.А я спостерігаю.В мене теж. Тільки залишаються вони в моїй памяті, то впевнена шо їм було боляче.Я їх викидувала.Так, Васька, викидувала, як непотрібні овочі чи фрукти.Як старі джинси чи туфлі. І тільки вслід чула: "Сука", "Похуїстка".А чи справді я така?Я не гралась ними, я попереджла їх.Попереджала, що кохаю тебе і в моїй душі немає місця для когось іншого.Вони самі вирішували бути поруч, а коли мене починало нудити від їхньої присутності, я їх викидала.
А ти інший.....Ти подарував ванільне небо.....багато усмішок, прагнення до кращого, неповторний секс...Ти був першим...Таким бажаним, коханим, рідним...Тільки з тобою я дозволяла бути ніжною, люблячою, такою маленькою дівчинкою, яка боїться відпустити когось за руку, бо загубиться.Так, я боюсь загубитись у цьому світі.Боюсь залишитись без тебе. А ти тільки обнімав і цілував...Шалено билось серце, і було непереборне бажання бути твоєю.Ніякої боязні чи неприємних почуттів....тільки ти і я, і наше ванільне небо.
Ось воно щастя...Але пройшло.Воно пройшло, як проходить осінь, як проходить день, бо після дня ніч, як проходить депресія.Щастя пройшло і залишились спогади.Ми часто про це говоримо.З кожним роком наші стосунки заходять все дальше і дальше, але ми не разом.Ні, ми не ходимо гуляти, ми не ходимо разом в клуби, бари і дискотеки...Ти ніби окремо, але ми знаємо що все ж таки ми разом. Шалені ночі, годинні розмови по телефону, боязьн втратити один одного.А може для тебе це театр?Може це просто наступний спектакль?І насправді колись театр закриють і ми зникнемо.Зникнуть і наші стосунки?!Ніііііііі, я в це не вірю.
Я хотіла порвати ці ниточки, які звязують нас.Поїхала за тисяці кілометрів, але не змогла.Нет....Цей проклятий інет забрав у мене надію тебе забути.Чекаю значка онлайн, чекаю знову сказати, як я скучаю за тобою, чекаю....6 років чекаю, а ти тільки відповідаєш, шо ше трошки...А інколи, інколи кажеш, що не треба чекати."Чому", -запитую я.Може не хоче?Тільки б сказав, шо не хоче, тільки б прошепотів ці слова, я б пішла.Я б не казала нічого, тільки б пішла.А він не каже.Нічого не каже, просто прийдеться довго чекати.Та знаю я, знаю, але якшо не хочеш тільки скажи!!!!!!!!!!
Він нічого не робить, щоб мене утримати біля себе, але він ніколи мене не відпустить.Ніколи...Мовчить.Знає., що, якщо скаже іти, я піду.Я не залишусь, я піду.Тільку б почути ці слова.І так летить рік за роком. Змінюються пори року, 2005 на 2006, школа на універ, село на місто, Україна на Канаду, а ми залишаємось тими ж з нашим ванільним небом.І не важливо, що я далеко, не важливо, що ми не разом, але ми знаємо, що будемо завжди поруч.Знаємо, що ще не кінець нашого фільму.Стрічка за стрічкою, серія за серією, але це тяжко буде припинити.В душі біль від безвиході, але серце кохає тебе. Я немаю сили піти, а ти не скажеш, шоб я ішла. Я буду продовжувати тебе ненавидіти, за те, шо покохала, за те, шо ти не даєш мені спокою, а ти будеш мене ненавидіти за те, шо ділиш мене з іншими....Але ти гордий, ти не признаєшся в цьому, ти не будеш за мною іти, ти тільки будеш телефонувати і запитувати за них і говорити, що це мій вибір. Але будеш чекати і вловлювати ту нотку в голосі, яка видасть мене, що я тебе кохаю.Ти заспокоєшся і поставиш трубку. Обоє будемо дякувати Богу, що любов жива, і думати про наше ванільне небо, яке є свідком моєї любові до тебе, 6 років нашого життя........
А й справді воно було ванільним, але тільки тобі, коли ти був поруч.Зараз тебе немає.Чим же воно пахне?Корицею?Такою духмяною, але такою терпкою?Цукровою рудрою?А може, а може шоколадним морозивом із дитинства?!Ні, ванільне небо зникло.Зникло в той час, як ти пішов.Не люблю, коли ідуть люди.За ними залишається ниточка недосказаних слів, бажань, обід.А за тобою...за тобою немає світу, немає кохання, немає щастя. 6 років...6 років ми разом.Але ні, я помиляюсь.6 років, як маленька і наївна дівчинка покохала тебе.6 років, як небо перетворилось на ваніль і має своєрідний запах, 6 років, як ця наївна дівчинка старається бути кращою, ніж вона є насправді, 6 років, наших стосунків.Але тебе насправді немає у моєму житті....
Та ні, ти є, але десь так далеко. Одягаю теплий шарф, куртку, беру рукавиці і включаю плеєр...іду...в голові тисяці думок.Чому ми не можемо відпустити один одного?Чому ці 6 проклятих Богом років пройшли так швидко, а ми всеодно поодинці.6 років ти один.Люди заходять з твоє життя, виходять з нього, і ніхто не залишається в ньому.А я спостерігаю.В мене теж. Тільки залишаються вони в моїй памяті, то впевнена шо їм було боляче.Я їх викидувала.Так, Васька, викидувала, як непотрібні овочі чи фрукти.Як старі джинси чи туфлі. І тільки вслід чула: "Сука", "Похуїстка".А чи справді я така?Я не гралась ними, я попереджла їх.Попереджала, що кохаю тебе і в моїй душі немає місця для когось іншого.Вони самі вирішували бути поруч, а коли мене починало нудити від їхньої присутності, я їх викидала.
А ти інший.....Ти подарував ванільне небо.....багато усмішок, прагнення до кращого, неповторний секс...Ти був першим...Таким бажаним, коханим, рідним...Тільки з тобою я дозволяла бути ніжною, люблячою, такою маленькою дівчинкою, яка боїться відпустити когось за руку, бо загубиться.Так, я боюсь загубитись у цьому світі.Боюсь залишитись без тебе. А ти тільки обнімав і цілував...Шалено билось серце, і було непереборне бажання бути твоєю.Ніякої боязні чи неприємних почуттів....тільки ти і я, і наше ванільне небо.
Ось воно щастя...Але пройшло.Воно пройшло, як проходить осінь, як проходить день, бо після дня ніч, як проходить депресія.Щастя пройшло і залишились спогади.Ми часто про це говоримо.З кожним роком наші стосунки заходять все дальше і дальше, але ми не разом.Ні, ми не ходимо гуляти, ми не ходимо разом в клуби, бари і дискотеки...Ти ніби окремо, але ми знаємо що все ж таки ми разом. Шалені ночі, годинні розмови по телефону, боязьн втратити один одного.А може для тебе це театр?Може це просто наступний спектакль?І насправді колись театр закриють і ми зникнемо.Зникнуть і наші стосунки?!Ніііііііі, я в це не вірю.
Я хотіла порвати ці ниточки, які звязують нас.Поїхала за тисяці кілометрів, але не змогла.Нет....Цей проклятий інет забрав у мене надію тебе забути.Чекаю значка онлайн, чекаю знову сказати, як я скучаю за тобою, чекаю....6 років чекаю, а ти тільки відповідаєш, шо ше трошки...А інколи, інколи кажеш, що не треба чекати."Чому", -запитую я.Може не хоче?Тільки б сказав, шо не хоче, тільки б прошепотів ці слова, я б пішла.Я б не казала нічого, тільки б пішла.А він не каже.Нічого не каже, просто прийдеться довго чекати.Та знаю я, знаю, але якшо не хочеш тільки скажи!!!!!!!!!!
Він нічого не робить, щоб мене утримати біля себе, але він ніколи мене не відпустить.Ніколи...Мовчить.Знає., що, якщо скаже іти, я піду.Я не залишусь, я піду.Тільку б почути ці слова.І так летить рік за роком. Змінюються пори року, 2005 на 2006, школа на універ, село на місто, Україна на Канаду, а ми залишаємось тими ж з нашим ванільним небом.І не важливо, що я далеко, не важливо, що ми не разом, але ми знаємо, що будемо завжди поруч.Знаємо, що ще не кінець нашого фільму.Стрічка за стрічкою, серія за серією, але це тяжко буде припинити.В душі біль від безвиході, але серце кохає тебе. Я немаю сили піти, а ти не скажеш, шоб я ішла. Я буду продовжувати тебе ненавидіти, за те, шо покохала, за те, шо ти не даєш мені спокою, а ти будеш мене ненавидіти за те, шо ділиш мене з іншими....Але ти гордий, ти не признаєшся в цьому, ти не будеш за мною іти, ти тільки будеш телефонувати і запитувати за них і говорити, що це мій вибір. Але будеш чекати і вловлювати ту нотку в голосі, яка видасть мене, що я тебе кохаю.Ти заспокоєшся і поставиш трубку. Обоє будемо дякувати Богу, що любов жива, і думати про наше ванільне небо, яке є свідком моєї любові до тебе, 6 років нашого життя........
23 февраля 2010
мне нравится
Смотри ещё:
