Хтось пише Міо cosmoso, me da lo mismo іспанською, а я українською.І французьку люблю....мова кохання.
Ти кажеш, що я розумна.Напевно.А знаєш, французька пахне осінню, жовтогарячим листям і зеленим чаєм.І наша любов пахне французькою........але ні, ні, англійською.Чому?Ааааа, нарешті зрозуміла, чому я ненавиділа англійську....Ти завжди ішов від мене...по-англійськи.Нічого не сказавши, я тільки оглядалась, а тебе вже небуло.Тільки твій силует і запах твоїх парфумів.....
А французьку люблю....бо любов у нас така, незвичайна, зачарована, до наших стосунків привикнути швидко не можна, і ти не розумієш чи вони є, чи це ілюзія.Це як Париж...Приїжаєш туди і не віриш, що ти там, що бачиш все на власні очі, не віриш в своє щастя. А потім раз.....і все зникає....Повертаєшся додому, але надієшся, що колись повернешся....А Англію не люблю.......Там дощі, там холодно і самотньо.Ну чому ти хотів вчити англійську?Напевно сподобалось іти.....А я надіюсь, що колись навчу тебе говорити по-французьки...
Даваі поговорим про нас.....Пішла.......Ти не винен....Ти просто сенсу в наших стосунках не міг знайти...А я говорила, що у всьому є сенс, навіть у тому, що спершу здається неймовірним.Ти казав, що я хитра.Напевно....Я з усім погоджуюсь.Ти розбиваєш мої мрії вщент.Тобі подобається......А ти чув колись звук, як вони бються?Ні?Шкода.Це як хрусталь....
Ти питав чи мені важко?!Ні, ні, коханий, я привикла.Я вже незнаю, що таке біль.Адже біль стала моєю частинкою.
Я зараз далеко від тебе, в чужій країні, де немає тебе.І навіть нічого не нагадує про тебе.Ні ліжко, ні диван, ні той анекдот, з якого ми разом так сміялись, навіть не зелений і мій улюблений чай.Все там залишила.В тій кімнаті, яка напевно й досі пахне тобою.А тут, тут тільки проклята англійська, яка забрала тебе у мене.....мовою якої ти завжди ідеш.........

А знаєш так багато часу пройшло від тоді, як я тебе бачила останній раз.6 місяців...6 місяців без тебе. Уже не відчуваю твоєї руки в моїй руці, твого погляду на моєму тілі, твоїх слів, навіть твого мовчання.Тебе немає.Але ти залишився у моїх думках, у моєму серці назавжди.Ти не кохаєш мене, я знаю.Я це розумію, як нічо інше.і знаєш, мені зараз не боляче.уже не боляче.Ти пішов по-англійськи.А я і не зрозуміла, чи то був сон, чи справді тебе немає. Нічого не сказав, а я відпустила.Я дала тобі піти.Самій вже було так взажко, до болю в серці, то тошноти вранці. Відкривши очі, я знала, шо ти є у моєму житті, але що ненадовго. Коли кохаєш, але не отримуєш нічого взамін, це дуже важко.Це нереально важко.Ти відчуваєш себе непотрібною, просто якоюсь забутою іграшкою з дитинства.Нііііі, нііі, не іграшкою.Я помиляюсь.З тобою я ніколи не відчувала себе нею.
А знаєш, за цей час, який ми разом, за всі 6 років, я так і не зуміла запитати тебе, хто я для тебе.Друзі???Смішно.Дружби ж такої не буває. Тоді хто?Що між нами?Фрі лав?Дивно.Ми ніколи і нічого один одному не обіцяли, але злимось один на одного, якшо нам шось не подобається.Це неправильно.
Ох, мені було важко.Закутавшись в тепле одіяло, під Океан Ельзи, я ревіла у подушку. Тихими літніми вечорами я гуляла одинока по парку і мріяла.Але в деякі хвилини хотілось просто, щоб хтось пригорнув до себе і помовчав.Інколи хотілось кричати в тишину, в бездну.Ніхто б не почув, але може стало б легше?
Мовчиш?Ти нічого ніколи не відповідаєш на ці слова.Ти гордий.Тебе злять мої вчинки, але ти не будеш мені цього говорити.А я бачу.Все ж таки не один рік тебе знаю, а цілих 6!!!!
Друзі кажуть, шо я зациклилась на тобі, ідеалізувала.Це не так.Мені тяжко пояснити, а їм зрозуміти, що без тебе немає нічого.Нічого!Поки є ти, є надія.Надія на те, що пройдуть роки і все зміниться, що я перестану видаляти і знову зберігати твій номер телефону, що накінець я перестану шось тобі доказувати, що накінець ти зрозумієш, яка я тобі дорога.А, а якшо ні, тоді я піду.Тихо і беззвучно закрию за собою двері і піду в нікуди.Я буду вільна, без надії.Я не буду думати про тебе і про нас.Я не оглянусь, а ти не покличеш і так закінчиться наша любов.І ти вже не повернеш ніколи, бо я піду по справжньому.Просто піду.А коли ти усвідомлюєш, що більше на цю сторінку не повернешся, то ти назавжди її перегортаєш.Так і я зроблю.А поки що the end......

Ванільне небо.
А й справді воно було ванільним, але тільки тобі, коли ти був поруч.Зараз тебе немає.Чим же воно пахне?Корицею?Такою духмяною, але такою терпкою?Цукровою рудрою?А може, а може шоколадним морозивом із дитинства?!Ні, ванільне небо зникло.Зникло в той час, як ти пішов.Не люблю, коли ідуть люди.За ними залишається ниточка недосказаних слів, бажань, обід.А за тобою...за тобою немає світу, немає кохання, немає щастя. 6 років...6 років ми разом.Але ні, я помиляюсь ...
читать целиком »

Я не виновата...
Просто, когда он меня полюбил, тогда я была слишком мала для этого чувства...
А когда полюбила я его, то он уже вырос из этого возраста.

Ця фраза, ось уже вкотрий раз навертається на думку.Невже це так?Невже ми завжди починаємо цінувати тільки тоді, коли втратимо?!Мені було 14 чи 15....А він на рік старший.Романтика, подарунки, телефонні розмови...Я тоді і не думала шо він стане для мене таким рідним.А я...а шо я?!Вже тоді я відчувала шо нічо з цього не вийде.Він покохав мене, а я покохала одного, другого, третього.Та шо я несу?!Просто хотіла спробувати як бути з тими іншими.Робила тобі боляче, залишала тебе і міліони раз поверталась.Чому?Було пусто без тебе.Покохала твого брата.Справді покохала.Так, як ніколи і некого у своєму житті.І забула про тебе.А зараз вже пізно.Пізно шось повернути назад.А стосунків ніби і небуло.Я ніколи не могла повірити, що може настати той день, коли тебе небуде в моєму житті.Ніколи...Ти з нею.Майже 2 роки.Хіба скільки часу пройшло?А я...а я сама.Ні, я з "ними".Сука, скажеш ти.Кажеш, що знаєш мене найкраще за всіх, шо я ніколи не змінюсь, що незнаю чого хочу.Тоді навіщо ти відпустив?Чому ти пішов від мене, чому не був поруч?Не захотів?Набридло.
А мені страшно.Страшно дивитись у твої такі холодні і такі чужі очі і немати права вже думати про тебе, бо ти не мій.А вона, моя найкраща подружка.Я не ображаюсь на неї, а тільки на себе.Це ж я сказала її, шоб вона була з тобою, якшо хоче.Ідіотка.Яка ж я ідіотка.Я відпустила тебе, а зараз так себе картаю за це. Ти такий чужий...Ось сиділи з тобою, говорили і ніби якась стіна виросла між нами.А колись були такі близькі.Я все памятаю і знаю, що ти також.Тільки боїшся так само як і я.А мені тільки треба почути твої слова:"Пробач, будь зі мною".І я буду.Буду кохати тебе, так сильно, як ти колись мене.Ми поїдемо далеко-далеко і забудемо все шо було.
Не почую цих слів ніколи.Ніколи.Не хочу руйнувати твоє щастя.Не хочу говорити, що поки шо для неї нема кращої кандидатури, і якшо тільки шось ти залишишся сам, один.Так, як я тепер.Ні, в мене є хлопець і ти це знаєш.Він кохає мене так, як і ти колись.А я його ні.Ти це теж знаєш.Просто я нещасна.Пофіг, що робиться на душі, пофіг, що я іду на її д/н і бачу шо ти даруєш брослет...Такий гарний, такий.....Ох....Я була ше така мала для того почуття...Пройшло 6 років з того часу.6 років, як ти мене знаєш, і 2 з того часу, як між нами обірвалась та тоненька ниточка.А ти і досі знаєшся таким рідним і тільки моїм, але і водночас таким чужим, холодним і жорстоким.
Бумеранг...Так, все повертається бумерангом.