Все чудово... мабуть... Просто вже без тебе. Це так незвично... Ніби все тіло пронизує пустота. Яскравий білий сніг в душі перетворюється на затяжні сірі дощі. В думках спогади, в статусі біль. В аптечці вже не залишилось таблеток від головної болі. Таке відчуття, що чогось не вистачає, хоча, ні... когось... В моєму житті ніби все перевернулося.Як же я жила до цього? Не знаю.
Все нормально. Знову потягнуться буденні дні, світитеме сонце, розмови з друзями по телефону до півночі, але вже без тебе і не з тобою. Те, що з нами сталось, напевно, нас чомусь навчило. У нас будуть інші. І ми будемо щиро кохати іх, згадуючи, що і нам було добре, дивитимемось на сонце, прижмуривши очі, торкатимемось кінчиками пальців до ніжного обличчя.
З тобою ми, можливо, вже ніколи не побачимось. Та колись пізніше, коли наші діти, продивляючись фотографіі на наших старих давно забутих сторінках в соціальній мережі, запитають :" Хто це?", ми відповімо: " Це та людина, яка ніколи не піде з моїх думок..."

Сегодня дождь... Вообще-то я люблю дожди... Особенно ночью... Слушать шум разбивающихся каплей об мокрый асфальт, похожие на слёзы, падающие на пол, и мечтать... мечтать.
Но сегодня дождь совсем не тот, совсем другой, такого еще не было. Он начался у меня внутри, когда в моей жизни появился ты. И вот, когда душа уже не хочет держать все в себе, он проливается на землю, утоляя мою тоску воспоминаниями, такими нежными, неуловимо быстрыми и тревожными.
А на улице все заливает дождь. Хотя, нет, не заливает... Сегодня он трепетно и ласково ложится на моё лицо, мои волосы, буд-то пытается взять меня за руку и увести от всей этой бесконечной суеты. И вот, ему даже удаётся, но еще одной мокрой капли на моём лице хватает, чтобы я очнулась...
Я стою посреди серого, немного мрачного города, залитого почему-то солёным дождём...