Якщо скажу тобі, що вірна я,
Що Україна, то сім'я моя,
Що ті всі люди, то мої брати
Може війною вже й не підеш ти?

Що за гіркі ті сльози матерів,
На тебе обернеться Божий гнів.
Бо ж знаєш ти, що там невинні помирають,
Які життя ще зовсім і не знають.

Ти кажеш ми карателі, бендерівці?
Ти при собі залиш манери ці.
Не хочу чути я твоїх думок,
І рот закрий свій також на замок.

Бо я скажу, що там страждають діти,
Яких до серця хочеться пригріти,
Що щирість в серці треба віднайти,
Може війною вже й не підеш ти?

Бо доброта і чесність знову в моді!
Залиш країну! Може уже годі?

Біда у тiм, що я вже не маленька,
Що знаю усі прикрощі життя,
Що з часом все втрачаєм потихеньку,
І що померши, йдемо у забуття.

Нетреба говорити ці безглузді фрази,
Що усе добре, що усе мине,
Що буде все, та тільки не відразу,
Що твоя доля щастя віднайде.

Бо не буває так на світі, любі!
Життя - це річ жорстока, непроста,
Бо ми живемо всі у ницій згубі,
Не мавши шанс на чистого листа.

І б'ється у конвульсіях душа,
А серце все ще хоче вірить в чари.
Ми проживемо вік свій без гроша,
Зсудомлені, не знявши з повік мари.

Ми є такі, якими нас створили..
Стати собою вже немає сили..